Історія скелелазіння

Скелолазіння виникло у процесі освоєння світу людиною, а також у процесі пристосування до життя в горах та скельних районах Землі. Як різновид активного відпочинку чи спортивної дисципліни точна появи невідома. Але прийнято вважати, що поширення подолання скелелазних маршрутів набуло приблизно 150 років тому. Сьогодні існує понад 3000 районів для занять скелелазінням на природному рельєфі та десятки тисяч скеледромів для занять на штучному рельєфі. Пропонуємо Вам ознайомитися докладніше з історією виникнення скелелазіння.

Поширення скелелазіння у світі

Заняття скелелазінням у вільний час набуло широкого поширення в Європі: скельні райони Німеччини (Саксонська Швейцарія, Циттауські гори та ін.), Австрії (Тірольські Альпи), скелі Шотландії, Ірландії, Швейцарії та ін. країн.

У США на початку XX століття зародилося і стало впевнено розвиватися лазіння по скелях у Йосемітському національному парку.
У другій половині XX століття скелелазіння стало визнаним у всьому світі видом спорту, з якого регулярно проводяться міжнародні змагання.

Визнання скелелазіння
Багато хто вважав скелелазіння несправжнім заняттям, порівняно зі значимістю досягнення найвищої гірської вершини, і ця думка існувала аж до 50-х рр., коли скелелазіння почало зазнавати змін і отримало визнання як самостійний вид спорту. Це визнання спровокувало сплеск інтересу, а вдосконалення техніки лазіння та спорядження спричинило значне зростання рівня лазання.
Скелелазіння отримало визнання, складність маршрутів зростала, тоді як траси коротшали. У 60-ті роки. переважно практикувалися багатоденні стінові сходження, а стандарти вільного лазіння грали другорядну роль. Але згодом, дедалі більше скелелазів захоплювалися вільним лазінням все більш складними маршрутами, а потім їх інтерес упав на складність окремих рухів.
Система градації скелелазіння
У процесі розвитку скелелазіння було створено багато різних систем градації маршрутів та його складності. 1894 року австрієць Фріц Бенеш запровадив першу з відомих систем градації скельних маршрутів. Шкала Бенеша мала 7 рівнів складності — маршрути рівня VII були найпростішими, а рівня I — найважчими.
Незабаром, однак, були пройдені ще більш складні маршрути, які спочатку позначили рівнями складності 0 і 00. У 1923, німець Вілло Вельценбах стиснув шкалу і перевернув її навпаки: рівень 00 став рівнем IV—V.
У 1935 році цією «шкалою Вельценбаха» стали широко користуватися французькі скелелази, такі як Лусьєн Деві, П'єр Ален та Арман Шарле, для позначення маршрутів у Західних Альпах.
Нарешті, в 1947 Шамоні шкала Вельценбаха була прийнята на озброєння Міжнародним союзом альпіністських асоціацій (UIAA).

Поява скеледромів

На початку 80-х найбільш популярними були короткі однохарчові маршрути високої складності. Скелелазів дедалі більше цікавить складність перехоплень, унаслідок чого маршрути обладнуються стаціонарними точками страховки. Найскладніші рухи вимагали від скелелазів особливої ​​сили та гнучкості, тому стаціонарна страховка, яка не потребує додаткових енерговитрат, стала застосовуватись у спортивному скелелазуванні.
Поява спортивного скелелазіння, його визнання назавжди змінило цей вид спорту, і виникнення штучних скеледромів стало неминучими. Цей віяння на початку охопив Європу, тому довгий час найсильнішими скелелазами були Європейці.